Культурна провокація зі згладженими кутами: Остап Яриш про інтерв’ю з “Голосу Америки”
Обновлено: 17 июн. 2020 г.
Остап Яриш — український журналіст, який втілив у життя свою американську мрію. Ще кілька років тому він навчався в Українському католицькому університеті та працював на Громадському ТБ. Сьогодні Остап є кореспондентом Голосу Америки у Вашингтоні та інтерв’юює міністрів, послів, конгресменів.
На фото стендап Остапа Яриша для Голосу Америки
Правильний спікер
Якісний фактчекінг у Вашингтоні такий самий, як і в Києві. Щоправда, у Голосі Америки прискіпливіше ставляться до підбору спікера, який може прокоментувати конфлікт чи актуальну ситуацію. Бекграунд людини перевіряють дуже ретельно. Щоб, до прикладу, якийсь лікар-шарлатан не давав поради про те, як захиститись від зараження коронавірусом.
Зазвичай коментарі дає хтось із групи експертів-українців. Це люди з різних сфер: міжнародні відносини, політика, економіка, медицина. Якщо є потреба взяти для коментаря когось нового, то особистість людини перш за все перевіряють у соцмережах: FB, LinkedIn.
Для коментування політичної ситуації важливо пам’ятати про баланс думок. Експерти в Штатах поділяються на дві категорії: ті, хто за республіканців і ті, хто за демократів. Тож для висвітлення якогось контраверсійного питання, потрібно брати коментарі у прихильників різних сторін конфлікту. Якщо це реально, ідеально обрати таких людей, які мають нейтральну позицію. Щоб думка спікера була репрезентативна. Додатково слід детально ознайомитись з інституцією, яку представляє людина.
Розслабити героя
Складати список запитань перед інтерв’ю — це не завжди те, що потрібно журналісту. Розмова відбувається значно природніше, коли є просто ідеї для розмови з героєм, а не конкретні теми.
Деякі посадовці не погоджуються на інтерв’ю без затвердження тем, які вони будуть коментувати. Піти на хитрість заради суспільної користі варто. Наприклад, коли запитання про імпічмент точно буде відхилене спікером, можна вказати тему “трансатлантичні відносини між Америкою та європейськими країнами”. Якщо зробити певні культурно-історичні паралелі, то таку техніку можна назвати прийомом троянського коня.
Цілком нормально для фактажного, подієвого інтерв’ю задати спікеру ті самі запитання, на які він відповідав раніше. Глядач не обов’язково чув відповіді раніше. Якщо розмова буде критичною, то починати потрібно з легких запитань. Можна запитати про те, що людина сама б залюбки розповіла. Перед інтерв’ю дайте людині розслабитись, гостріші запитання поставте в середині, а ті, які передбачають висновки, — наприкінці.
Якщо коментар, який взяли, монтується, то початкові лайтові запитання можна просто обрізати і залишити виключно обговорення основної теми.Уточнюючі запитання доречні тоді, коли людина має на увазі щось конкретне, але до кінця цього не проговорює.
Прямий ефір/ записана розмова
Важливе завдання журналіста під час прямого ефіру — поставити чітко сформульоване лаконічне запитання та зробити інтонаційні акценти. Вижимка основного та конкретика без власних роздумів чи коментарів на телебаченні цінується.
У прямому ефірі журналіст повинен бути сконцентрованим, зібраним, давати собі менше простору для маневру. Тобто варто обмежувати самого себе: у кількості слів, у рухах, похитуваннях головою. Важливо при цьому дивитися співрозмовнику у вічі. Коли інтерв’ю потрібно зробити на запис, ставити одне запитання можна хоч хвилину. Надавати героєві приклади, референси, щоб запитання було максимально зрозумілим. А от під час монтажу запитання потрібно знову ж таки перезаписати лаконічно та чітко.
Картинка у Skype
На Голосі Америки скайп був популярний навіть до карантинних обмежень. Це хороша альтернатива зробити відео-інтерв’ю за неможливості зустрітись наживо.Проте скайп не для більш особистісніших інтерв’ю. Журналіст в екрані бачить обмежену картинку, деколи навіть не бачить рук людини. Тож максимум, що можна зробити для вдалого запису - якісна картинка. Людина має сісти в приміщенні з хорошим освітленням. Якщо говорить з телефона, то лише у вертикальному положенні. Повноцінне зображення один одного допоможе швидше налагодити емоційний контакт.
Драматургія від першої особи
Репортажне інтерв’ю можна знімати навіть весь день, а в ефір піде 4-8 хвилин. Тож перед процесом зйомок використовують прийом ескізування історії, яку хочуть розповісти глядачеві. Найголовніше — з’ясувати для себе, про що ви хочете розповісти глядачеві.
Основною для драматургії репортажного інтерв’ю може бути хронологія. Наприклад, людина розповідає історію послідовно, так, як вона і відбувалась насправді. Іноді лінійності у розповіді немає. Натомість, коли є кілька героїв, то історію можна розказати так, щоб їхні паралельні історії у сюжеті перетнулись. Такий прийом можна використати для репортажних інтерв’ю під час виборів. Відповіді на запитання двох кандидатів в президенти створюватимуть контраст для сюжету.
Журналіст під час інтерв'ю не завжди у кадрі. Іноді потрібно просто записати слова героя. Перед цим варто попередити людину, щоб вона відповідала на запитання повними реченнями. Це створює враження, що людина не відповідає на кілька запитань поспіль, а сама веде канву своєї розповіді.
Репортажне інтерв’ю — це зазвичай інтерв’ю в русі. Інтерв’юер та герой можуть йти містом, і розмовляючи, відволікатись на описи того, що відбувається довкола. Коли Остап робив для Громадського ТБ репортаж з Єревану про революцію (протести у Вірменії тривали у квітні 2018 р.), його героїнею стала власниця хостелу. З нею він спілкувався протягом тижня. А для сюжету провів з нею весь день. Період революції там саме збігся з Днем пам’яті жертв геноциду. Журналіст та оператор разом з героїнею йшли покладати квіти, тиснулись у натовпі вірмен та святкували перемогу.
Емоційність за логікою
Для проблемного інтерв'ю необхідно мінімум емоцій, максимум фактажу. Журналіст має право наполягати та перепитувати, коли не отримує відповіді. Робити це можна двічі, тричі. Якщо навіть герой все одно не дав відповіді, глядачі помітять, що він ухилився.
Щоб отримати важливу інформацію, варто іноді йти на культурну провокацію.
Це, наприклад, коли журналіст висловлює невідповідність у логіці спікера, але нахабність недопустима, наприклад сказати прямо: “Ви брехун”.
Інтерв’ю з політиками зазвичай критичні. У такому випадку немає сенсу бути комплементарним чи жартувати. Якщо інтерв’ю буде жорстким, “теплі ванни ні до чого”. Однак цінно показати, що ти поважаєш цю людину, навіть коли з нею не погоджуєшся. Зверхність - це поганий прийом. Переривати співрозмовника — це дуже нормальна річ. Треба подякувати і нагадати, що ефірний час обмежений, і важлива лише конкретика.Навпаки, в особистісному інтерв’ю емоція доречна. Ось тут не потрібно перебивати розповідь людини. Бо іноді герой може розслабитись і тоді розповісти найцікавіше.
Коли герой плаче, не обов'язково казати: “вас розумію”. Часто журналіст є в набагато кращій ситуації, аніж герой з травматичним досвідом.
Вищезгадана фраза-кліше може бути тригером для людини. Натомість є такі фрази: “мені жаль”, “я співчуваю”. Важливо в цей момент дати людині зрозуміти, що плакати — це нормально. Найкраще просто мовчати і дати людині продовжити так, як їй буде комфортно. Якщо інтерв’юйований показує перед інтерв’юером сльози — значить вона довіряє. Для того, аби йому легше було розповісти про травматичний досвід, можна запропонувати їй розповісти все в зворотньому порядку, від найсвіжіших спогадів цього дня.
Коли герой боїться відповідати на запитання, його варто підштовхнути, довести, що будь-яка відповідь є окей. Що одні роблять так, інші так, а от у мене була така-от історія. Додати власну рефлексію. Так людина заспокоюється, розуміє, що це не допит, а жива розмова.
Під прицілом камери
У кадрі журналіст має добре виглядати. І це не тільки про те, щоб бути красивим, охайним. Важливо також не робити зайвих рухів, адже усі вони можуть зчитуватись глядачами та співрозмовником. Наприклад, звичне журналістське похитування головою, як знак уважного слухання. Іноді під час критичного інтерв’ю це може сприйматись як те, що ви підтримуєте людину, яка говорить. Тож, навіть, коли це не так і ви просто звикли ствердно хитати головою, варто стримувати себе. Якщо жестами інтерв’юер показує, що йому не цікаво, то це так само впливає на відповідь співбесідника. Особливо в інтерв’ю з політиками, нейтральність у словах, погляді, рухах вкрай необхідна.
Метод маски. Стати своїм
Для свого колишнього магістерського проекту Остап Яриш обрав тему висвітлення діяльності право-радикальних рухів, неофашистів в Європі. Спочатку він поїхав до Риму. Відкрито розповів, хто він та що шукає. На що місцеві потенційні герої сказали, що з журналістами категорично не спілкуються. Тоді Остап вирішив працювати під прикриттям, але вже у Франції.
“В них був закритий бар, де вони збирались по п’ятницях. Пускали тільки своїх. Постукав у двері та сказав, що я з української праворадикальної організації. Було небезпечно. Під час розмови вони часто казали, що, якби серед них був журналіст, вони б його побили. Я погоджувався з ними. В етичному плані це було на грані”.
Оскільки чоловіки розповідали все доволі відверто, Остап пішов на компроміс, але без справжніх імен та фото. Коли маску одягає журналіст, зазвичай у тих, хто довкола, вона спадає. Мистецтво інтерв’юера у тому, щоб не проявляючи власної позиції, не бути просто прісним журналістом, який читає запитання із заготовленого списку. Хороший журналіст — це не “голова, яка говорить”, це “голова”, яка свідомо йде на конфлікт або згладжує кути.
Фото: FB
Комментарии