“Любити своїх глядачів більше, аніж співрозмовника”, — автор програми “Мокрик По живому”
Обновлено: 17 июн. 2020 г.
Данило веде авторську програму “Мокрик По живому” на Громадському Телебаченні з 2019 року. Із сарказмом, іронією, а деколи з усмішкою ставить політикам, депутатам, суддям суспільно запитання, відповідь на які прагне отримати суспільство. Журналіст розповідає про те, як не боятись здатись набридливим і як любити своїх глядачів більше, аніж співрозмовника.
На фото Данило Мокрик для постера авторської програми
Формат “Мокрик По живому”
Гостями студії є топ-чиновники, політики, від рішень яких без перебільшення залежить стан країни. Експертів, речників журналіст не запрошує, адже ті зазвичай говоритимуть: “Це не сфера моєї компетентності, я цього не коментуватиму”. А от для зібрання інформації перед інтерв’ю Данило до експертів звертається.
Журналіст складає для себе та редактора програми довгий список людей, з якими би загалом хотів поспілкуватись. І щотижня у студії визначають, хто з них є найактуальнішим. Якщо розпал Справи Гандзюк - запрошують Ірину Венедіктову. Прийняли проєкт закону про дезінформацію — кличуть Володимира Бородянського.
“Інтерв'ю не для того, щоб сидіти і з гостем одне одного облизувати”.
Данило уникає того, щоб запрошувати до студії людей, до яких він не відчуває інтелектуальної опозиції. Адже здоровий конфлікт — це те, на чому будується драматургія розмови. Оскільки програма виходить у прямому ефірі, то потрібно попередньо підготуватись до інтерв’ю навіть стосовно часових рамок. Орієнтовно кожна розмова триває 50 хвилин.
Вже тоді, коли Данило запрошує гостей, він знає, про що їх питатиме, адже теми майже завжди резонансні. Потім дивиться кілька попередніх інтерв’ю з цією людиною. Навіть якщо з цією людиною журналіст розмовляв раніше, все одно потрібно промоніторити найсвіжіші заяви, виступи, коментарі. Важливо зрозуміти, яка риторика у людини сьогодні, про що говорить, а що замовчує. Це знахідки для побудови власної розмови з нею гостем. Данило наголошує на тому, що потрібно обирати і героїв, і теми, які цікавлять журналіста. Коли нудно ведучому, то і глядачеві нудно.
Для розмови варто виділити 3-4 підтеми. Проте основна проблематика розмови завжди одна. І, як правило, все інтерв’ю зводиться до пошуку відповіді на ключове запитання. Хоча часто напряму в ефірі воно не звучить. До цього повинні підвести запитання журналіста та відповіді гостя. Наприклад: наскільки чесний прокурор Ірина Венедіктова?
Окрім спілкування з експертами, фактчекінг потрібно робити обов’язково. Бо, коли озвучиш в ефірі дурницю з серйозним обличчям, це може добряче зіпсувати авторитет та довіру до програми.Також Данило залучає до ефіру зацікавлених глядачів: вони задають свої запитання у соцмережах. Ведучий озвучує їх наприкінці розмови. Часто це такі питання, які не потрапили у попередньо складений short-list, бо не були доречні до цілісної структури інтерв’ю, його контексту.
Коли інтерв’юер запрошує героя, то тему розмови озвучує коротко і тезово, запитань не дає. Якщо люди все ж таки їх просять, то відповідає: “Йтиметься виключно про питання, які є у сфері ваших повноважень”.
Запитує лише журналіст
Людина сприймає інформацію не лише вербально, але й візуально. Навіть той спосіб, у який людина відмовляється відповідати, вже дуже показовий. Поставити запитання, на яке завідомо відповіді не буде, — це теж прийом. А іноді прогнозуєш, що гість відповість, а цього не стається. Це засмучує, особливо, коли таких випадків багато під час одного інтерв’ю. Але на те це живий формат спілкування.
Данило мінімалізує спілкування з гостем перед самою розмовою. Бо важливо стримати енергетику до прямого ефіру, щоб розмова вийшла насиченою. Проте бувають також випадки, коли все ж відбувається small talk перед записом, а вже на самому інтерв’ю людина відмовляється озвучувати сказане. Тут є певна пастка. Некоректно зловживати фактами, озвученими off records. Є червоні лінії під час розмови, заходити за які не можна. Загалом усі запитання Данило поділяє на два типи. Ті, які озвучити необхідно, незалежно, чи дадуть відповідь, чи ні, і ті, на які очікуєш отримати чітку відповідь.
Закриті запитання можуть відігравати різну роль, в залежності, коли їх озвучити. Іноді вони є прологом до однієї з тем розмови. Деколи закрите запитання — це встановлення фактів, коли відповіді людини розмиті і неточні. Тут важливо почути просту відповідь: так чи ні. Завдяки такому запитанню можна отримати сенсацію. Дуже часто це заголовок у стрічку новин. Закриті запитання, це як частини великого конструктора. Самі по собі сформувати повноцінну розмову не можуть, але все одно корисні.
Гіпотетичні питання доречні у кількох випадках. Перший: коли дають можливість витягнути з людини обіцянку. Наприклад запитання до Ірини Венедіктової: “Якщо виявиться, що доказів у справі Гандзюк недостатньо, чи готові ви взяти на себе відповідальність та подати у відставку?”. Відповідь людини можна використати для майбутніх інтерв’ю з нею.
Другий випадок використання: апелювання до досвіду людини. Журналіст наводить героєві конкретну історію іншої людини, зазвичай критичну. І герой має відповісти, як в такій ситуації повів себе він.
Особисте запитання. “Я не маю на меті розкрити в кожному гостеві людське, показати, якою є людина у приватному житті. Це не те, що мене цікавить”. Але, коли йдеться про політичну чистоплотність та кумівство, тут особисті запитання доречні. У інтерв’ю з Ольгою Богомолець звучало запитання про те, що тодішня кандидатка в президенти — хрещена мати онука Черновецького. Це прозвучало не для того, щоб розкрити особисте життя людини. Тут йдеться про суспільний інтерес.
Запитання-уточнення. Тут знову ж таки два типи. Перший: коли намагаєшся сформулювати коротко те, що сказав гість, підсумовати. Це також дає можливість підкреслити або нову інформацію, або просто абсурдний факт, який ймовірно не відповідає реальності. Другий: коли гість не конкретизує свою відповідь, відповідає загальними реченнями. Тут завдання журналіста деталізувати.
Гра на нервах
Емоція — це гачок для глядача. На телебаченні, класичному чи онлайн, завжди конкуренція за емоції. Добре, коли авдиторія відчуває напруження, яке виникає під час інтерв’ю. Це своєрідна інтелектуальна розвага. Проте інтерв’ю має бути розважальним, не втрачаючи змістовність. Деколи журналіст повинен трохи гіперболізувати своє здивування від слів співрозмовника. Глядачів це інтригує. Попри важливість емоцій, себе треба стримувати під сміху чи хихикання. Серйозність зберігати важливіше, аніж веселитись.
Назва самої програми пояснює те, що у студії — живі люди зі своїми почуттями. І сьогодні у такому медіаформаті є тенденція, коли журналіст перестає бути ментором, або просто красивим напудреним ведучим. Він має бути близьким глядачеві.
Ми рухаємось від журналістики до блогерства, від Гордона до Дудя. До більш безпосередніх речей. Емоція — одна з ознак безпосередності.
Функція ведучого в ефірі — тим чи іншим чином проштовхнути своє запитання так, щоб все ж таки отримати на нього відповідь. Якщо запитання потрібно поставити 5 разів, то це нормально. Такий собі прийом рефрену. Коли журналіст говорить “ваша відповідь неповна”, або “ви проігнорували моє запитання” він не робить це, щоб глядач зрозумів його почуття. Це резюме на поведінку гостя, який просто уникає відповіді. Глядачу це потрібно. Гість, у свою чергу, також має можливість прокоментувати це резюме також, наприклад заперечити.
У спілкуванні, поведінці інтерв’юера та його героя є елемент гри, яка, на жаль, не завжди закінчується успіхом для журналіста. Іноді на найважливіші запитання відповіді отримати так і не вдається. Тому своєрідне “ходіння по колу” — це нормальний процес. Ти намагаєшся пробитись крізь оборону, яку ставить співрозмовник. Уважне та включене слухання допомагає журналісту робити слушні висновки. І навіть, коли відповіді все одно немає, вчасно підмічені за героєм неточності, абсурдна інформація доповнюють розмову.
Інтерв’ю “Мокрик По живому” завжди повні експресії. Проте Данило каже, що ніколи не має на меті довести гостя до того, щоб він занервував або емоційно зірвався. Але буває цікаво перевірити, на що саме герой реагує бурхливо та емоційно. Закрита поведінка героя свідчить про прихований контекст, який людина відмовляється коментувати.
В інтерв’ю з українським журналістом та політиком Сергієм Лещенком Данило методом поступових очевидних запитань намагається налаштувати комунікацію з героєм.
Данило Мокрик: навіщо ви сюди прийшли?
Сергій Лещенко: бо ми мене запросили
Данило Мокрик: це причина. А мета?
Сергій Лещенко: щоб відповісти на ваші запитання
Данило Мокрик: ну то відповідайте
І хоча такий прийом може звучати дещо агресивно, журналіст має на нього цілковите право. Часто буває так, що конкретними запитання треба підвести гостя до якоїсь точки, де в журналіста вже є заготовлена пастка. Тобто запитання може бути свідомо некоректне. Наприклад таке, яке не входить у сферу компетенції людини. І саме аргументація, чому вона не відповідатиме, може створити нову лінію розмови. Цей прийом можна назвати прийомом “капканом”. Деколи варто згустити фарби та показати глядачеві, що логіка людини абсолютно абсурдна.
Драматургія у прямому ефірі
Розмову потрібно почати з головного, адже це турбота про глядача. Зазвичай головне — це найрезонансніша тема, в якій компетентний ваш гість. Бувають винятки, коли початок — це щось веселе. Як ось інтерв’ю з Володимиром Бородянським, коли все почалось із запитання про “Битву екстрасенсів”. Політик є одним з членів управління телеканалу СТБ, де транслюють цю програму. Тут і про щось смішне, і про серйозне. Адже темою розмови був закон про дезінформацію. І “Екстрасенси” — це продаж художньої інформації під виглядом правди.
Структуру інтерв’ю у прямому ефірі неможливо передбачити без урахування часу, який на цей ефір виділено.
Журналісту допомагає режисер, спілкуючись з ним через прихований наушник. Він називає ведучому відрізки часу, наприклад: пройшла половина розмови, залишилось 5 хвилин, хвилина. Це допомагає інтерв’юеру або прискоритись, або навпаки зупинитись на певній дискусії.
Коефіцієнт корисної дії
Бути автором програми — не означає постійно говорити “а от я вважаю…”. Позиція ведучого повинна бути сформульована у його запитаннях. І все ж важливо вносити у кожне інтерв’ю свій коефіцієнт корисної дії.
Сарказм та іронія — найпростіші способи висловити свою недовіру або сумнів.
Данило Мокрик розповідає, що у прямому ефірі зовсім інша енергетика розмови. І що у цьому є щось наркотичне, драйвове, яке не передаси у записі або текстом. Живі емоції виникають перш за все через те, що герої розуміють, що нічого не виріжеш. А ще він працює за правилом: “Інтерв’ю — це не проповідь, а сповідь. І єдиний, хто ставить тут запитання, — це журналіст”.
Фото: FB
Комментарии