“У портретних інтерв’ю треба на трохи стати своїм героєм”, — Олена Лівіцька про репортажне інтерв’ю
Обновлено: 17 июл. 2020 г.
Журналістка Олена Лівіцька живе у Луцьку і пише про його героїв. На сайті Перший. канал соціальних новин вона розповідає про стареньких, які пережили 1943 рік, про легендарного місцевого водія травмаю або колишню сутенерку. Олена вважає, що правильно підібране місце розмови може краще розкрити співрозмовника, а також додати яскравих репортажних деталей самому тексту.
На фото Олена Лівіцька для проекту "Занесло в село"
Місце зустрічі
Свої інтерв’ю Олена називає експериментом, важливе значення у якому має місце, де відбувається розмова. Простір впливає на аудиторію. Тим паче, коли інтерв’ю портретне.
Просто розмова за кавою — банально. От книгарня — інша справа, тематичне місце доповнює людину. А для портретного інтерв’ю — це саме те, що потрібно журналісту, новий неочікуваний ракурс. Олена вигадала рубрику “Розмови у книгарні”. Гість та журналістка разом гортають книги, але говорять не лише про них, а про особистість героя, його дитинство, теперішнє життя, посаду та бачення Луцька у майбутньому.
На самому початку у тексті авторка дає лід, у якому розповідає про героя та як він вписується у простір книгарні. На якому стільці сидить перед нею, який книжковий стенд поруч. За цим — врізка про героя та його стосунки з книгами. Комусь до рук потрапила книга “Атлант розправив плечі” Айд Рейнд і він провів паралелі з українськими та американськими бізнесменами. А інший дістає Берна “Ігри, у які грають люди” і розповідає про війну в середину кожної людини. Колишній лікар коментує про те, як в студентські роки прочитав три томи “Атласу анатомії людини”, а адвокат коментує найулюбленіші книги про людей, які мають керувати державою. Так і створюється портретне репортажне інтерв’ю. Читач дізнається про людину крізь призму прочитаних романів чи сучасного нонфікшину.
Олена згадує про найнеочікуваніші моменти, які траплялись під час інтерв’ю у книгарні. Наприклад, коли місцевий бізнесмен почав читати напам’ять вірші Степана Руданського.
Не книгарнею єдиною. Інтерв’ю у машині ще одна незатерта альтернатива розмові за кавою. В журналістиці є прийом move talk, коли розмова відбувається у русі.
Олена часто використовує такий формат для розмови з політиками, особливо, коли інтерв’ю про якусь конкретну проблему чи суспільно важливе питання. І тут момент місця теж матиме значення у тексті. Який білборд помітили, проїжджаючи центральну вулицю міста, як зупинились на заправці та з’їли з політиком по хот-догу. Цей смисловий фон не обов'язково прописувати у тексті, а він може допомогти зав’язати розмову. Коли починаєш розмовляти з людиною в неочікуваному місці, не в його кабінеті, це створює ефект несподіванки, додає тексту емоцій. Звичайно, під час такої імпровізації журналіста не завжди вийде поговорити з людиною про проблемні речі на ходу. Проте ненав’язливий діалог готує ґрунт, щоб сісти і поговорити серйозно.
У тексті Олені важлива максимальна включеність читача. Наче він і сам сидить у машині нардепа, або обирає собі книгу та паралельно спостерігає за інтерв’ю. До підбору місця може наштовхнути і сам герой. Наприклад, з колишнім директором Укртранснафти Олександром Лазорком Олена обрала спортзал. Адже чоловік є президентом Федерації важкої атлетики Волині. Такий простір може бути, як звичним, так і неочікуваним для героя. Але у будь-якому випадку — це вихід із зони комфорту. Так людина швидше проявляє свою справжність, реагуючи на все, що діється у новому для неї просторі.
Інтерв’ю — це перш за все запитання, а не репортажні врізки. Важливо описувати для читача те, що справді логічно вплітається у розмову або має символічне значення. З опису місця можна розпочати текст. Нюанси, опис вигляду людини робить інтерв’ю легшим. Вони вплітаються у текст, як мереживо. Наприклад, іноді коротка вставка журналіста про якісь незвичайні туфлі, у яких одягнений герой під час зустрічі, може дати додаткове сприйняття людини.
Історичні теми та поєднання героїв
Коли йдеться безпосередньо про саму розмову, а потім про написання тексту, то тут потрібно зрозуміти, про що журналіст/оповідач хоче сказати людям. Олена робила кілька матеріалів, які є водночас історичними й особистісними. Наскрізна тема 1943 рік на Волині. Призма розповіді — люди, які його пережили. Журналістка знайшла своїх героїв у селі. Легко готуватись до інтерв'ю з публічною людиною, а про героїв історичних подій часто дізнатись наперед нічого. Тоді потрібно детальніше про те історичне тло, яке було реальним для героя багато років тому, а також про місце, в якому він тоді жив.
Якось Олена домовилась про інтерв’ю з Веніаміном Пирожиком. І з’ясувалось, що в сусідньому селі живе його дядько Йосип Зламанець, який теж має що розповісти. Таким чином, у двох окремих інтерв’ю Олена розповідає про історію однієї родини. Такою можливістю не варто нехтувати. Вплітання історію однієї людини у розповідь іншої це інструмент сторітелінгу. Головне у такій подачі двох розмов: щоб головний герой був один, щоб інший його не затьмарював. І це саме той формат, коли доречним буде гортання фотоальбому з героєм, заглиблення у спогади, які навіюють світлини — новий виток розмови. гарно
Мораль під час таких портретних інтерв’ю про минуле з’являється після провокативного запитання журналіста. У кінці розмови з Йосипом Олена запитала, що б він зробив, якби зустрів поляка, який у 40-вих вбив його батька. Це нормально, що людині некомфортно відповідати на такі запитання, але відповідь на нього може підсумувати усе сказане раніше.“Якби я на того Богуша попав, що то було б, не знаю. Чи я його вбив би, чи він мене. Але тепер нам всім історію треба відкинуть і жити красиво й культурно. На своїй землі”, — відповів Йосип.
Початок та емоція
Репортажні деталі допомагають Олена використовує і для початку інтерв’ю, коли основне завдання — налаштувати героя на відвертість. Якщо недоречно почати з жарту, то завжди можна зачепитись за місце, де відбувається розмова. Якось інтерв’юерка розмовляла з героєм у місцевій луцькій філармонії. Там живе кіт. Отак і почалось все із нього. Розмова ні про що, але налаштувала на позитив перед основною частиною діалогу. А ще, каже Олена, намагається не відмовлятись від кави, якщо пропонують. Таким чином журналіст стає частиною простору героя, в офісі чи вдома. Тож кава іноді теж має значення.
Для кожного інтерв’ю свій сценарій, як і роль, яку виконує журналіст. В книгарні — ти компаньйон, в історичних — розвідник, коли важливо подати розповідь людини як монорозмову — ти ставиш запитання “як за кадром”.
Героя потрібно відчувати. Помовчати, коли він мовчить, почекати, коли він довго думає. Дозволити поплакати або покурити.
У всіх цих проявах журналіст може впіймати емоцію, зрозуміти її. Інколи жарт розслабляє, а буває, що взагалі недоречний. При цьому свої емоції інтерв’юер має стишити, дозувати. І в тексті так само. Така собі емоційна цензура. Іноді треба забрати емоційно забарвлені слова, описи. Бо достатньо буває правильно підібрати розділовий знак, щоб читач сам вирішив для себе, як сприймати розповідь.
Скласти все у текст
Для текстового інтерв’ю найпотрібніші відкриті питання. Коли багато закритих запитань, це нечитабельно. Їх варто уникати. А якщо передавати у тексті односкладову відповідь героя: так, ні, — то обов’язково її доповнювати авторськими коментарями. Можна словом або навіть кількома реченнями. Тут стануть в нагоді репортажні описи: герой заплакав, закурив.
Драматургія репортажного інтерв’ю — це типова історія зі вступом, кульмінацією та завершенням. Але, щоб читач не покинув читання, на початок, у ліду або врізку, треба коротко дати щось інтригуюче.
Врізки — це акценти. Зазвичай — це найемоційніші або найважливіші слова героя. Щоб їх виділити, можна написати їх на іншому фоні або жирним шрифтом. Це зачіпки для читача, які мають спонукати прочитати більше. Можна виділити останні три слова в кінці. Показати, що це головні слова тексту. Такі фрагменти роблять текст живим. Щоб підкреслити особистість, потрібно залишати її мовлення незмінним. Наприклад, слово “офігів”, хоч і не літературне, але в контексті може звучати природньо.
У рубриці “Занесло в село” Олена у діалогах з людьми залишає діалекти, суржик, власні специфічні слова героя. Це додає колориту. У художньому репортажі важливі природні голоси.
Іноді Олені мало того спектру розділових знаків у мові, який існує. Тож емоцію вона передає й двома дужками, як у соцмережах.
Фотографії — це частина проекту, яким є кожен текст. Підписи під фото — автономні маленькі текстики, які доповнюють розповідь. Фото доповнює образ людини. І важливо обрати, яке з них розмістити на початку, а яке в кінці. Щоб людина прочитала історію так, наче подивилась фільм.
Яскрава крапка
Читач заслуговує, щоб і в кінці на нього чекало щось цікаве. Картина має бути цілісною. У тексті має бути яскрава і крапка, не тільки зачин.“Якщо у мене немає фінальної відповіді героя, яка змушує задуматись, то я роблю свої короткі висновки, додаю репортажні фрагменти, про те, як розмова закінчилась. Буває, що після інтерв’ю людина телефонує, ми спілкуємось. Тоді можна завершити навіть цим”.
“Танцювали, а не вклонились”, — так Олена говорить про незавершене інтерв’ю.
А буває й таке, що останнє речення розмови стане головним посилом тексту. Олена якось брала інтерв’ю у художнього керівника Волинського народного хору Олександра Стадника. І останнє запитання Олени було “чи не хотів би він очолити хор Верьовки”. Він сказав, що йому це навіть пропонували, він відмовився. І це пішло у заголовок.
Одного разу Олена розповіла читачам дуже відверту історію: про колишню луцьку сутенерку, Маму Чолі. Жінка була у в’язниці, а зараз мешкає у геріатричному будинку. Жінка погодилась розповісти свою історію, яка є дуже показовою. Попри те, що Олена замінила справжнє ім’я героїні, в дуже відвертих розповідях її все ж таки впізнали. А потім вона потерпала від того, що стала відомою після публікації інтерв’ю. Журналістка картає себе за те, що, що, можливо, розповіла занадто багато через свій професійний інтерес. Але жінка на неї не ображається, вони тепер друзі.
Людські життя — це шафи нерозказаних історій, каже Олена і на трохи стати своїм героєм, щоб відкрити його історію по-справжньому.
Фото: FB
Комментарии